6. Звіт. Трактор стій

6. Звіт. Трактор стій
команда “Трактор стій”
Андрій Будник

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Добирались ми з комфортом. Та ще й з таким комфортом, що годі й уявити, особливо якщо врахувати які варіанти нам пропонували наявні громадські маршрути. Усі ці варіанти можна було назвати каторгою, адже робити 3-4 пересадки, стрибаючи з поїздів на маршрутки, і так щоб зрештою дістатися до стартової галявини нам аж ніяк не усміхалося. Та ще й і їхати годин 10-15. Ми доїхали на машині. Наш друг, Андрій Ребрик їхав до Франика по справам, і забрав нас з Ужгорода та ще й привіз аж на саму стартову галявину! І ми йому надзвичайно вдячні. Так що, Андрій! Від Команди Трактор Стій і від половинки команди Ракета величезне тобі ДЯКУЮ.

12

На стартовій галявині зустріли Любу – це наш давній друг і просто суперова дівчинка. Така собі альпіністка з двацятикілограмовим рюкзаком, льодорубом, мотузкою, кішками і так далі. Хлопці з нашої команди Трактор Стій познайомились з нею на Горгани-Рейс в 2013 р. посеред жерепу, і тієї ночі впали її команді “на хвіст”, адже в них був GPS). Було надзвичайно приємно зустрітися знову, тому ми розмістили свій намет поруч, паралельно познайомившись із хлопцями із ГО “Карпатські Стежки”. Хлопці, ви, офігити як, круті, дякую вам за те, що ви робите в Карпатах. Познайомившись поближче з ними я переконався, що дуже хочу їм допомагати у їхній справі.

ЗМАГАННЯ

На ранок старту прокинувся від голосного обговорення маршруту від тих, хто вже отримав мапу з КП. Ще з моменту оголошення сектору змагань, в мене був острах, що один із пунктів буде на безіменній вершині 1439 м, на схід від Сивулі, та коли оглянув список точок, зміг зітхнути зі полегшенням – туди не треба йти. Судячи з карти – нас би там чекали безкрайні хащі альпійки, без стежок, без можливості скоротити таку багатостраждальну муку як проривання крізь ті густі кущі. Як виявилося, із обов’язкових точок, тільки на Гаворі був означений жереп, але там його зовсім не багато..
Ну а далі все сталося швидко, ми зареєструвалися, стали на старт, і рвонули разом з цілою колоною.
Вона трималася цілою кількасот метрів, після чого розділилася – одні пішли через річку вбрід короткою дорогою, інші, щоб залишити ноги сухими пішли прямо на схил. Перейшовши кілька раз через річку, я зрозумів, що сподіватися на сухі ноги на цих змаганнях не варто взагалі. Пройшовши ділянку біля річки, зайшли в село і пішли догори на 27 КП. Здавалося, що ми йшли серед перших, позаду було видно кілька команд, а ще десь зліва вийшли з хащі кілька команд, з якими ми розлучилися біля річки. Вийшло так, що наш пелетон посунув різко вверх, і так сталося, що забурилися всі разом у хащу, і десь через 700 метрів блуду вийшли на нормальну дорогу і офігіли. Як же ми тупанули! Знизу вибігали команди по нормальній дорозі, а ми як ведмеді, повилазили з кущів і якось навіть і не додумалися що КП це і є тут. Побігли далі. Коли зрозуміли, що до чого – повернулись. Сфотографувались. Зустріли нашого колегу з ужгородської файти Дмитра Будинського та його напарницю з Мінська. Вони бігли “спринт” і, здається, теж зловили блуд перед тим.

13

Донизу побігли вже разом, проте тут таки згадали, що у нас був план брати 22 КП аж перед фінішом, а з 27 КП звалити відразу на 15 КП. Проте, вже було пізно, і повертатися зовсім не хотілося. Бігли через село по дорозі, обганяючи інші команди. Люди в селі повиходили з хат ніби на новий рік, і дивились не цей весь дивний люд в лосінах як на щось неймовірне. Зрештою, взяли КП 22 спустились вниз до 15 КП, і так вийшло, що знову довелося йти через село, шокуючи і цих людей таким от святом непорозуміння. Далі почалася вакханалія стежок, доріг та бродів, в якийсь момент у мене почався якийсь максималізм, і здавалося, ну ось ще 10-15 хвилин, і буде наступне КП.

Питаю у Діми:

-Скільки ще до КП?

– 7 кілометрів.

Валимо далі як лосі, відчуваю, що сили йдуть, довго тримався, і питаю знову:

– А тепер скільки?

– 5 кілометрів.

Ну йомайо, подумалось мені, так ми ж біжимо вже стільки часу, а КП ще так далеко! Та як так? Хотілося уникнути мандражу, тому я спеціально не взяв годинник, щоб не зазирати у нього щохвилини, і страждаючи дивлячись, як же той час тягнеться. Треба витискати із себе по максимуму увесь маршрут і зовсім не думати про проміжні етапи, мовляв, от ще це КП і буде легше. А легше не буде. Ноги мокрі, піт тече, жарко, п’єш багато води – булькає, як мало – то сушить, ну але ти вже знаєш ці проблеми, звик до них, воно так і має бути.
Хух, вибігли на зелений маркер, і далі, поки спускалися до злиття потічків, я вперше послизнувся і впав. Було лячно, адже трошки більше місяця тому, під час тренування зламав собі палець на руці, і добре, що мені оформили лікарняний. Отак от із гіпсом, я вирішив було, що ні, жодних змагань. Проте сталося як сталося, і я продовжив тренуватися отак от із гіпсом на руці. Мені весь час згадувався хлопчина на старті, він був з гіпсом, здається, на лівій руці. Я щиро співчував йому, бо знаю, що з однією рукою на таких змаганнях буде важко. Ну кароч, дядьку, якщо ти це читаєш величезне тобі вітання, ти справжній мужик, якщо наважився піти на Горгани з гіпсом.

14

Словом, вибігли ми по маркованому маршруту Бухтівецький водоспад, підійшли до техетапу, і тільки тоді коли я вдягнув вісімку на дюльфер зрозумів – забув вдягти рукавиці які спеціально для техетапів взяв. Було пізно, пішов і так, в руки пекло, але Діма підказав, як можна полегшити муку, і я задоволений спустився без проблем.
Вкотре перетнулися зі змішаною командою із Харкова, вони стали нашими “сусідами” по дистанції, і ми неодноразово з ними зустрічалися і далі. На хребті наздогнала нас команда зі “спринтів”. І отак, йдучи разом, ми вперлись у вирубку, а в ній побачили косулю. Це таке дивовижне видовище – коли тварина так граціозно та гарно стрибає над кущами і мчить сполохана кудись в своє таємниче тепле місце відоме лише їй. За тим, Діма вирішив йти через вирубку, а наші супутники зупинились щоб подумати і вибрати правильний маршрут. Через 5-10 хвилин ми зрозуміли, що вартувало подумати і нам. Повернулися, вийшли на гарний хребет. Гарний він був поки ми не почали спускатись вниз по азимуту. Це Горгани Рейс, дєтка!
Спустилися ми на місточок через річку, тут десь мало би бути КП, але де ж воно? Ми довго набирали воду роздумовуючи про це, довго вертіли мапою, довго озиралися по бокам, але нічого. Зовсім нічого. І тут прибігають наші нові друзі з Харкова, і саме в тому місці де ми набирали воду спокійненько відгортають гілку, а там позначка – КП. Посміялися, та й побігли вниз. Зустріли наших побратимів з команди “Ракета”, серед них був ужгородець Ростік Глеба, зраділи такій зустрічі, та все ж наші шляхи вели в різні боки. Коли бачиш інші команди на маршруті, то якось піднімається і бойовий дух.

15

Наступною точкою була вершинка на хребті Станимир, знайшли коротку і зручну дорогу на хребет, і йшли нею аж доки вона не закінчилася, проте згідно карти – так воно і мало бути. Зустріли команду, яка спускалась звідти, вони сказали, що КП зірване і можете не намагатись його знайти. Так і було. КП виявилося зірване, а цвяшки залишились на дереві. Там знову ми побачились із нашою улюбленою командною парою. Далі треба було тулити на Гавор, де нас чекала альпійка. Проміжним етапом для нас мала стати полонина Вівчина, знайома нам по одному з років на змаганнях “Стежками Героїв”, тому без якихось серйозних ускладнень нам вдалося знайти саме ту стежку, якої потребували найбільше – нею вийшли на траверс Гавора з того боку, де згідно карти мали бути цекоти майже до самої вершини, а це означало, що ми могли уникнути багатенько жерепу. Так власне і сталося, єдине, що камінці там були поменше і вся поверхня непогано їздила під ногами, але порівняно це мала перешкода. Виходимо на вершину, знаходимо КП, вкотре зустрічаємося з харківською парою. Так само як ми не могли знайти мітку біля моста, і вони нам допомогли, так тут ми допомогли їм, бо у них не було достатньо сильного ліхтарика щоб вночі знайти мітку. Отак разом з ними ми і спустились вниз на зелений маркер, що веде в сторону Сивулі . Там ми знову розділилися, адже вони вирішили взяти наступне КП пройшовши хребет Сивулі траверсом, що зрештою виявилося хибним рішенням, адже вони, на жаль, забурилися в хащу по саме не можу. А ми в той час пішли назад на Вівчину, звідти спустилися в долину річки і без великих перепадів висоти побігли брати наступні точки.
В якийсь момент цієї ночі було дуже важко – відчувалася втома, навколо нас була темна ніч, липкий туман, безкінечно мокрі ноги, а ще й промінь ліхтарика постійно рухається перед очима в одному ритмі, і воно ніби вводить тебе в транс. Ти просто перестаєш розуміти де ти є, що ти робиш і куди йдеш, ти просто переставляєш ноги “бо так треба”. Після довгої дороги по потоку, ми повернули вліво і взяли азимут на наступне КП. Це було ніби зачароване місце імені 4-ої години ночі – здавалося, що світ перевернувся, і потік тече вверх, світ огорнула цілковита тиша і от-от ніби із-за сосни вийде мольфар і напустить диму в очі, а ще бовкне якусь таємницю карпатських гір лише для обраних, лише для тих, хто готовий перейнятися величчю гір.
Усю чарівність з цього моменту зняла з мене мітка КП, згадалося, що я ще на гонці, не буде ніякого мольфара і треба “фігачити”. До 10 КП було рукою подати, але сон мене морив – я спав ідучи по дорозі і це були незабутні відчуття. Техетап був нескладний але голова вже не працювала, мозок хотів спати. Судді пригостили нас гарячим чаєм і ми ніби ожили. Далі все пішло по плану – річка вбрід, вирубка, блуд, і врешті-решт взяли наступне КП. Після цього вже дуже важко щось згадати, осмислити і зрозуміти, ми просто йшли стежками далі, бажання розмовляти вже не було, а в голові була тільки одна думка – треба швидше дістатися до фінішу, помитись, поїсти і спати, а більше я нічого не хочу. Проте, поряд з цією думкою, була ще й інша, мовляв, якщо ти дійсно хочеш пошвидше дістатися до фінішу , то тобі треба швидше йти, бігти. Так і було, я старався з усіх сил, тільки щоб вже фінішувати.
І тут ми взяли 14 КП! Хаха, ми взяли його, так, ми просто молодці, його не треба було брати у нашій категорії, проте ми це зробили, просто молодці, зайве КП через свою неуважність! Ну але то нічого, добре те, що добре закінчується, далі тільки остання точка, а за нею вже фінішна пряма, ще трішечки, буде гаряча ванна, борщ, дівчата. Так, але ще спочатку Манявський водоспад, там ми пройшли техетап – втома давалась взнаки, на переправі почала боліти рука і я досить довго барахтався. Сил вже не було, суддя з іншого берега щось кричить, радить, а я нічого не знаю, нічого не чую, просто хочу дістатися до бережка і стати на ноги. Фух… добрався! Сіли щось поїсти біля суддів, і вони такі, мовляв, а скільки КП ви взяли. А ми такі, типу, та от, всі окрім двох. А вони такі, ОООГГГГОООО, а ви знаєте що Дмитрук зійшов? Нє, не знаємо, а чого зійшов? Та зійшов і все, ви, по ходу, претендуєте на перше місце, кажуть. А у нас залишилася фінішна пряма на 15 км і все. Ще трішки, останній ривок… і буде все. Все буде. ВСЕ БУДЕ ОК!

16

Попрощалися, мало не забули сфотографуватися і побігли пенсіонерським темпом на фініш. Річка вбрід, знову брід, знову…. ААААааааааа як же добре коли гарячі ноги занурюються в воду і трішки охолоджуються. Вже все одно, що вони в жахливому стані, що печуть, що болять і що підошва горить. Половина кросівка відвалюється – вона тримається лише на шнурках. При інших умовах я б відмовився продовжувати рух в таких кросівках, але це ж змагання, це не тренування треба бігти. Але ж як добре ногам в холодній воді – о Боже, це блаженство. Біжимо, стараємося як можемо, раптом їде поруч машина, відкривається вікно і якийсь хлопчина кричить “ТРАКТОР СТІЙ”. Але звідки він знає? Ех, та неважливо! Він поїхав своєю дорогою на Манявський мабуть, до суддів, ну а ми на фініш. Село,село, село, люди, люди, круглі очі повні здивування. Не знаю скільки ми бігли, але ноги зчухувались з кожним клаптиком асфальту. До нас до речі прибився пес. Ви, мабуть, бачили його на галявині, він білий такий, зачуханий. Ага, це він з нами разом фінішував. Я думав він відіб’ється, коли ми будемо переходити річку (вода там була мабуть більше метра). Але пес був гуцульський і він переплив річку без проблем, та й отак він з нами і фінішував.
Ось така моя історія. Це мої змагання. Так було важко, але на кожних змаганнях важко і на кожних змаганнях з’являється думка – “Все, це останні змагання і більше я нікуди не піду. Куплю машину, поїду з друзями на шашлики, вип’ю пива, поспіваю і піду спати – насолода….”.
То так напевно і зроблю! На цьому тижні! Якщо на Чорногора скай марафон мене незареєструють.
До Зустрічі, щасливчики! Ви бачили і знаєте те, чого люди які сидять поруч з вами в офісі, ніколи не будуть знати! You know nothing….

ТРАКТОР ВГОРУ ЕГЕГЕЙ!

2 коментарів до :
6. Звіт. Трактор стій

  1. Оксана коментує:

    Нічого так прогулянка)Молодці)!

  2. Паша коментує:

    Чудова історія) Захотілось в гори)

Напишіть відгук