Gorgany Race 2013. Звіткоманди “Бат’ON”
автор: Іван Романович
команда: “Бат’ON”
Стільки вражень, стільки емоцій, шо навіть не знаю, з чого почати. Напевно, в такому випадку почну спочатку=)
Натрапив недавно на інфу про Горгани рейс, тільки перечитав, шо це таке, зразу зрозумів, шо треба їхати! Два дзвіночки і вже є команда. Реально скажу вам, шо ми навіть не уявляли, куди ми їдем, бо прочитати, то одне, але взяти участь — це просто мегакруто. Тепер я це можу з впевненістю казати.
Команду назвали Бат’ON, чому так, довго пояснювати, тому не буду. Нас було троє… , Роман, Андрійко (він же Батон, не путати з назвою команди) і я. За два дні до виїзду все було на грані зриву через деякі нюанси, але всьо сталося так як хотілося.
Вирішили виїжджати в п’ятницю звечора, шоб ше собі трошки поспати перед стартом. Не дуже нам то вдалось, але зато було весело. Планувалось, шо зберемся о 21.00 запакуємся і десь 22.30 виїдем, але тільки почали тоді пакуватись. Не так легко на легкову машину погрузити 3 ровери, але для нас то як два пальця об асфальт. Педалі викрутили, рулі скрутили і на багажник. Батон взяв чарівний макінез, який стянув наші ровери докупи, а вже решту постягували стяжками. Нарешті рушили, але ше треба було заїхати в аптеку, Скриню, заправку і зустрітись з Володею і забрати систему і карабіни. До речі, Володі величезне спасибі, тех. етапи пройдені завдяки тобі. І от нарешті виїхали….1 ночі. Ну думаєм, нічо страшного, 170 км до пункту призначення, 2.5 — 3 години і на місці… але не тут воно було. Як співають Антитіла “Їдем, їдем…..їдем далі їдемо….”, а приїхати ніяк не можемо. Ше був кумедний момент в 3 ночі на заправці в районі Болехова, коли чувак на Копійці підрізав трошки п’яних на скутері… але факт того, шо то 3 ночі… певно хотів би такого — то не придумав. Так от, не відволікаємся, ми далі їдемо, почалися перевали, починає світати, а ми їдемо, і от нарешті… с. Верхній Бистрий. Ура! Думаємо, приїхали, але є нюанс, треба знайти поворот, який веде на стартову поляну. Я вже не вивалюю шось думати, бо то 5 ранку а може й біля 6-ї, село вже прокидається, люди виганяють худобу. Ми покружляли по селу, так нічого і не знайшли, зупинились і всі позасинали, і дякуємо якомусь файному дядькові, який постукав у вікно нам і каже: «Хлопці, та то з роверами в той во поворот всі їхали….» Поворот виявився за 20 м, від місця, де ми парканулись. Настрою вже кудась їхати не було зовсім, але Батон пробив куди далі їхати і ми поїхали….4 км і стартова поляна, купа машин, палаток, річка. Всі якраз починали прокидатись, а ми хотіли спати. Реально не хотілось нічого, нікуди їхати, а просто витягнути карімат і вирубатись.
Ми припаркувались і вирішили з Батоном йти до палаток організаторів і взнати, шо там і як. Роман в той час міцно спав, і йому точно ніяких перегонів не хотілось=)) Ми все взнали, вернулись до машини, взяли все необхідне, в тому числі і Романа, який до останнього пручався, але все ж таки пішов з нами. Все… зареєструвались, взяли карту, легенду і ше дууууже класну фірмову пов’язку.
Була десь година 8 і ми вирішили, шо зараз йдемо перекусимо, потім хтось (Батон) піде на нараду капітанів, а ми за той час перекимарим і в 11 годині стартуємо. Але то реально було смішно, бо інші команди розминаються, обговорюють в якій послідовності будуть проходити контрольні пункти(КП), а ми собі спимо. О 10.40 скоренько встаємо, одягаємось, пакуємо речі, п’ємо по Ред булу (бо він надає крила), і скоренько на старт.
Далі вже конкретніше про гонку. Нам дали карти з позначеними КП і легенду з фото, де саме знаходяться КП. Там треба було сфоткатись, як мінімум двічі. Ми з орієнтуванням мало дружимо, тому вибрали найближчу КП і поїхали до неї. І таких було багато, всі рванули, і тут перший підйом по болоті….ми з Романом тримаємось разом, Батон відстав….нагорі його чекаємо, а його все нема. І тут появляється, матом криє всьо і всіх, але проходить 10 хв і ми вже лізем далі вгору. Розуміємо, шо напевно йдемо трошки неправильно, бо для «ВЕЛО» мають бути дороги, а ми ліземо вгору. Та ми такі були не одні. Ми знали, шо КП десь близько, але ДЕ???!!! І от нам Трекери підказують куди їхати і ми знаходимо перше КП (№14), фоткаємся, їдемо далі. Вже появився запал, шо ми все-таки шось можемо. Далі був дуже крутий спуск, певно пару тому років там їздили якісь ЗІЛи, але зараз там просто розмита дорога з ровами від води. Більшість по ньому спускались помаленьку, але то не про нас. Ми собі спокійно, як три придурки, валили вниз, шо дурні. І тут, Роман, який їхав перший зупиняється і каже, шо загубив ланцюг. В нас шок. Батона ше не видно, але як він потім казав, він шукав по дорозі гривні….знайшов три вкупі…… знаєте, є 2 гривні одною купюрою, а він зразу 3 знайшов. То вам не жарти=) Пішли ми шукати ланцюг, і …… він знайшовся. Виявилось, шо розщіпнувся замок, і він злетів. Добре, шо Роман мав запасний замок, 5 хв і їдем далі. Чуть далі по схилу, стоїть чувак, перекинув ровер догори ногами, і шось ремонтує. Зупиняємось, пропонуємо допомогу, але він каже, шо все добре, нічого страшного, він просто……….зламав раму….точніше перо, місце де кріпиться заднє колесо. І далі порадив нам не ставити великі ротори.Поспівчувавши йому, поїхали далі, почалось село Стригальня, люди були в шоці від того, шо твориться. Але нам було все одно. Ми догнали деякі команди і вже їхали з ними до найближчого Т-подібного перехрестя. І тут якийсь дядько каже всім: «Їдьте наліво, то на Синевир», але нам по карті треба було на Міжгір’я, тому ми поїхали направо, і добре, шо за метрів 200 схаменулись і зрозуміли, шо їдемо не туди. Нас збило з толку те, шо на карті було десь 4 Міжгір’я в різних місцях. І таке буває… Вернулись назад і почалась дорога вгору. То був Синевирський перевал. Було важко, але вийшли нагору і тут…….будки з різними штуками і кваааас…… такий смачний, такий холодний. Попили і вперед.
Знову розвилка і знову не туди поїхали, проїхавши по якомусь хребту добрий кусок, зрозуміли, шо треба вертатись….дорога назад була важчою, ніж туди. Вернулись знову на перевал, взяли ше по квасу, доїли канапки, присіли, і …. задрімали, але дорога кличе. Тільки рушили, зразу Батон пробив колесо, 10 хв, і їдемо далі. На горі було досить прохолодно, тому на педалі тиснули добре. І от 15 КП сфоткались, їдемо далі….треба було зрізати шлях, шоб виїхати на дорогу, вирішили їхати городами, і добре шо попали на стежку. Але такий кайф спускатись по мокренькій травичці, вниз, ше й чуть на гадюку не наїхали, добре шо здалеку її побачили і дали їй перелізти стежку. Виїхали на дорогу….вже частіше звірялись з GPSом, шоб менше блудити. Далі доїхали до КП (№23), де були тех. етапи. Перший – спуститись з по канату з одної сторони мосту і потім за допомогою жумара піднятись на іншій стороні. Роман і Батон скоренько з тим справились, хоча в Батона аж руки потерпали, він їх просто не відчував, а ми його вже гнали на сусідній ТЕ (переправа через річку). Його вже проходив я і Роман. Дуже кайфові тех. етапи, за що окреме спасибі організаторам.
Далі, проглянувши карту, вирішили йти до найближчого КП(№19), а потім залишати речі на спеціальній стоянці і вночі йти в гори. Але не так воно все сталось. До того КП ми ледве дойшли, на горі вже почало гриміти і повівати сильним вітерцем, і я вже реально хотів на половині дороги вертатись, але, дякуючи Роману ми дойшли до КП, сфоткались і пішли вниз. Тільки прийшли на стоянку – почався дощ. То була десь 21.30. Ніяких гір нам не хотілось, ми хотіли спати, і тут ше й в бабці, на подвір’ї якої була стоянка продала нам молочка, ми поїли і запили, і остаточно перехотіли кудись йти. А як виявилось дуже і дуже даремно…… Бо інші команди в той час скоренько приходили переодягались, брали потрібні речі і йшли далі, незважаючи на дощ. А ми спали і мерзли, бо не було навіть чим накритись. І тут в 3 ночі вже не витримали, і вирішили йти. Ви собі навіть не уявляєте, шо ми відчували, коли під головою в Романа виявився теплийкоцик, якого ніхто до того не побачив, але то таке. Вирішили йти на г. Додина.
3-тя година ночі, йдемо хутором, шукаємо стежку на гору, нарешті шось є. Почали підніматися і тут кущі, дерева, болото і всяка срань. Добре, шо нам в голову прийшла чудова думка спускатись і вертатись назад. По дорозі назад почало світати….краса….гори, схід сонця=)) Прийшли на стоянку, там якраз була якась команда. Хлопаки якраз натирались вазеліном і ше нам пропонували, але ми відмовились. Як виявилось – то була команда «Ракета», майбутні переможці. І ми дойшли висновку, шо вазелін – то сила.
Випили по Ред булу з булочками і поїхали в гори. Спочатку на дике озерце, яке знаходиться на висоті більше 1000 м в горах і потім пішли на г.Негровець (1709 м). Теоретично, це були пішохідні точки, тобто ми мали залишати наших «коників» внизу і йти туди пішки, але ми зробили тактичний хід, пішли нагору з роверами, тому що, розуміли, шо спустимось швидко. По дорозі на гору, ми багато поганого говорили, але то всьо про себе і хіба шо деколи проскакувало вголос. А коли ми видерлись на хребет – ми прозріли, краса нереальна і йти вже набагато легше.
Пройшли дві гори по хребту з роверами і вирішили їх залишити, зчепивши ланцюгом і під кущами. Виднілася вже висока гора і ми були впевнені, шо це Негровець. Ми пройшли гори Ясновець, Малу Гропу і тут гора Велика Гропа перетворилась в поооовну гропу, бо ми думали, шо це Негровець, але він виявився далі. Які нас переповняли емоції і які слова крутилися в голові – розказувати не буду, самі догадуйтесь. Але нічого, взяли Негровець, зробили фото, трошки покричали один на одного через їжу по дорозі і пішли назад. Знову появився азарт, ми дійшли до роверів, і скоренько поїхали. В мене вже остаточно постирались колодки на задньому гальмі і було чути як ротор вже просто треться до металевих основ колодок, але то «на скорасть нє вліяєт». До дороги в селі було десь 8 км, і це все був суцільний спуск – лісом, по каміннях…… ех…… кайф……А ми ше й люди ненормальні, помалу їхати не вмієм, тому летіли шо дурні, обганяли пішоходів, які по дорозі на верх ше сміялись з нас, через те, шо ми йшли вгору з роверами. Спускались десь хвилин 40, руки просто відпадали, оскільки на калюжі і болото ніхто не звертав уваги, то приїхали всі брудні, змучені, але усміхнені і задоволені!!!
Далі треба було вертатись на стартову поляну, знову Синевирський перевал, але вже з іншої сторони. Думали зловити якийсь фургончик, але як на зло, майже ніхто не їхав вгору, тому пішли пішки. Йшли мовчки, всі думки були про фініш і про сон. І тут…… ми знову на вершині, взяли по квасу і вниз. Ще один бомбезний спуск, але тепер вже по асфальту. Який то кайф мчати вниз, а не карабкатись вгору…Сильно розганятись я боявся через майже відсутнє заднє гальмо, але не стримався, і в мене на спідометрі швидкість доходила до 70 км/год….та й ми всі десь так летіли. Відкрилось 34 дихання і ми знову повертаємо на с. Стригальня. Там вже через гору стартова поляна. Це та сама гора, де Роман загубив ланцюг, а чувак зламав раму, тільки тепер вже треба підніматись.
То був найважчий підйом в житті. Ми ледве йшли по тій псевдо дорозі, зупинялись кожні 50 м. Зустріли якогось дядька з малим сином по дорозі, який нам травив різні історії, але нам реально вже було настільки пофіг, шо ми половину навіть не слухали. Він нам порадив скоротити дорогу і піти стежкою, якою, по його словах, ми зразу вийдемо до потрібного нам місця. Ту його пораду ми ше довго згадували і будемо згадувати.
Нарешті вершина…… ми ше раз зупинились, поїли чорниці попили води і спокійно поїхали вниз по стежці. Доходила 16.00, здавалось би, ше трошки і все, гуляєм. Але от ця стежка повільно переходила в болото і чагарники. Заїхавши в ліс, вирішили проконсультуватись з ДЖІ ПІ ЕСом. Він сказав: «Любі друзі, ви йдете в правильному напрямку». Спорити не будемо, їдемо вниз. Лісом видніється закинута дорога, по ній певно останній раз їхали десь 40 років тому, але їхали, тому вирішили спускатись попри неї. Знову ж таки, ми з Романом тримались разом, Батон трохи відставав, але то виправдано, бо в нього були тільки задні гальма, а передніх не було, а спускатись тільки з одним – реально важко. Хто знає – той зрозуміє. Нецензурна лексика виривалась з наших уст все частіше. Їдемо вниз, зупиняємось, чекаємо Батона, а його нема і нема. Кричимо – а він мовчить. Зрозуміли, шо роз’їхались чуть в різні сторони. І тут після чергового вигуку: «Батоооон!!!», чути: « ТА Я ТУТ, БЛ***!!!». Ми з Романом зрозуміли, шо все добре і поїхали вниз. Їхали вже по тій дорозі, а там болото, завалені дерева, вузенька стежка посередині і дві колії по боках. От раз я з’їхав з тої стежки і рефлекторно почав гальмувати, перетиснув переднє гальмо і юхуууув через руль. Дякую шолому, який прийняв на себе удар рами. Під ровером лежати було трохи незручно, тому я вибрався і вже пішов вниз. І тут ЧУДО – видніється річка і дорога біля неї. Тільки одна проблемка є – нема Батона. І тут дивлюсь в кущах шось починає відблискувати – а от і Батон з ровером. Злий на нас ппц, але ми владнали всі спірні питання і поїхали на фініш.
Коли ми побачили машини, намети і людей, то на серці аж відлягло. Ми це зробили – ми дойшли до фінішу. Відмітились в суддів, помились, пішли з’їли борщику і голубців, запиваючи компотом. Кааайффф….Дочекались нагородження, подрімали, посміялись, поїли чорниць, які собі купили. Далі помили наших залізних коників і вирішили, шо поїдемо додому в той же день, залишатись ночувати не будемо. Рішення, як потім виявилось не дуже правильне, але добре все те, що добре закінчується. Порада: не сідайте за кермо, після таких перегонів, поспіть.
Отже, наш перший Горгани Рейс, ми пройшли 7 КП (з стартом і фінішом) і 2 тех. етапи (без жодного досвіду в таких речах). В підсумку на фініші 11 місце, але після остаточного фінішу – 13-те. За те, ми знаходимось найвище в заліку, серед команд, де більше, ніж 2 учасника. Приємно.
Окрема дяка організаторам з гарну організацію (вибачайте за тавтологію). Дякуємо за чай на фініші, за класні тех. етапи, за цікаві КП, і окремо за повязки=))) Тепер якесь таке дивне відчуття того, що наступні перегони аж наступного року. За те, тепер ми знаємо до чого прагнути.
Ну і якщо цей допис читає народ, який думає, чи їхати, чи не їхати туди – тоді скажу точно – навіть не думайте – ЇДЬТЕ!
Дякую за увагу=)) Признаюсь, що не всі фото — наші, деякі позичені=))
Більше наших фото з Горгани Рейсу тут, а від інших команд тут.
