5. Було вже півшостої…
Команда: Трактор Стій
Автор: Артем Куз
… було вже півшостої, сонце прорізало горизонт першими кінчиками променів, а ліс тонув в пташиному вереску. Під буком на краю полонини Солотвинка стояло три намети, неподалік від них окремо лежали на спинах двоє хлопців, які прикрилися однією курткою. У одного із них невлад в ранкових сутінках світився налобний ліхтарик.
Засинаючи на ходу, повз них пройшло ще троє, абсолютно не здивувавшись такій картині, ба, більше – їм це здалося логічним і доречним, адже їх і самих долала спокуса прилягти бодай на 20 хвилин. Організм вважав себе повністю виснаженим, і намагався таким грубим чином викраяти для себе хоч трохи спочинку. Зрештою ці хлопці таки теж піддалися, і сівши на траву позгиналися в три погибелі.
То був і не сон і не ява, свідомість вальсувала з підсвідомістю якраз на межі кожна своїх володінь, і важко було збагнути чому в такому несподівано комфортному забутті так сильно тремтять руки. Це була якраз середина їхнього шляху, між першим етапом повним сил та натхнення, та другим, зайнятим впертим і безтямним торуванням дороги вперед.
Найближчі високі вершини гір Молода та Яйко Ілемське вже позолотилися сонячним благословенням, проте трійця цього не бачила зовсім. Позаду у них була ніч, не вельми проста ніч, але напрочуд дивовижна ніч – поблизу жодного людського поселення, жодного асфальтованого шляху а тільки горганські привиди з вогниками на голові, що рядок за рядочком пролітали відрогами та хребтами. Вони вже знали як на відкритому просторі дув холодний вітер з півночі, як небо розкривало усі свої земні таємниці, а вмитому сяйву Чумацького Шляху не заважала жодна лампа. Той вітер вигравав на гілках альпійської сосни музику безкінечності, але їхньому людському вуху не пристало розібрати ані нот природи, ані її задуму, а все ж тільки відчувати своїм нутром близькість прихованої та нескінченої благодаті Карпат. Це був той момент, коли можна було відчути як кожен камінчик на кожній горі разом з кожною стеблинкою несуть надважливу місію – вони існують.
Навіть та блаженна трійця, що давно позбулася доброго настрою, навіть крізь ту слабку дрімоту відчувала ці вібрації. А гори ж бо таки тремтять коли ростуть, так само як тремтить і людська душа, хоч і росте значно повільніше. Ці місця вчать людину сміливості та терпінню, ці гори не залишають нікого байдужим, зрештою, трудність є річ минаюча, а подряпини та опіки заживають ой як швидко. Життя, будь воно хоч тричі смертне, тут таки вічне.
Обрій вже прикрасився щоденним дивом – настав світанок і от долини річок вже заливаються свіжістю літнього ранку, а зелені галявини ароматом тисяч різнобарвних квітів. Лісові мешканці порозбрідалися у своїх справах, птахи розклекотілися над Аршицею і життя розпалилося на кожному клаптику простору. Наші ж троє вже долали крутий підйом на Горган Ілемський, ковзаючи на сипучих цекотах. Разом з тим, як день наповнювався життям, сили поверталися до хлопців, і вони вже не почували себе такими втомленими. Хоча, радше сказати, вони себе вже ніяк не почували, вони просто йшли до своєї цілі, це була їхня першочергова і фактично єдина задача. Просто впевнений рух вперед – крізь хащі та високу траву. Крізь зарослі траверсу Великого Пустушака, крізь буреломи Журапеля і крізь ожинники Пянули Нижньої – вперед, вперед, вперед. Вони знали, що всі хвилі відчуттів їх чекають попереду, хоча і думали, що вже прокляли своє бажання до пригод. Десь на глибині свідомості вони точно знали, що як прийде час, то вони знову пустяться в цей вир гострих відчуттів. Увесь наступний рік спогади про хащі альпійки ставатимуть тільки теплішими, бо ніщо так не надихає людину як долання власних меж можливостей. Власний досвід став для них наочним прикладом того, як життя сповнюється силою та радістю.
Коли опиняєшся у серці дикого лісу, чи під високими верхами смерек, чи може під неосяжним небом, то і ти вже не ти, а одразу весь цілий неповторний світ. Ти вже є і дорога, і маршрут, ти є початок і кінець, ти є і переможець і переможений. Сила наповнює тебе так само як і ти наповнюєш силу, це переходить усі межі попередніх уявлень про світ. Це унікальна взаємодія з природою.
Оті троє хлопців не були такі одні, подібних їм тут блукало сотні, і всякий з них був безмежно радий стартувати, і невимовно щасливий взяти фініш у цих випробуваннях. Дивні люди забурювалися в кущі, шукали вершини та переходили вбрід річки, не жалкуючи своїх ніг та рук. Були такі, що пожалкували себе йти на змагання, але жоден із них так і не опинився на берегах бурної Мізунки. Так сталося, що всі решта, а зокрема і ті троє вище, пережили неоціненно добру пригоду, при тому подолавши щось найскладніше в своїх життях. Ні, не круті гірські схили. Себе.
