Звіт від команди “Той-во”
автор: Юрко Курант,
команда: “Той-во” (старт, 24, 2, 3, 23, 4, 5, 6, 23, фініш)
Мені складно всидіти на одному місці, тим паче, коли ще в одному місці постійно свербить. А щоб ставало легше, очевидно, придумали ҐорґаниРейс. І тепер ту сверблячку (багато хто її називає любов’ю до гір) я можу гамувати, а вгамовуючи, ще й позмагатись з іншими, хто з нас їх любить більше.
На 30 годин ми змінюємо прості і звичні орієнтири назв вулиць і номерів будинків на кручені горизонталі та стрімкі хребти, і починаємо збирати пригоди на свою … ну, ту саму. Унікальна нагода позбутись запаху цивілізації, змити сімома потами (а за сприятливої погоди і карпатськими дощами) з себе пилюку міських вулиць. Та що там. А скинути пару (не важливо, зайвих чи не зайвих) кілограмів, танцюючи у жерепі; розігнати застояну кров, деручись на вершину в лоб; прочистити думки, тамуючи задишку гірським повітрям? І то ще не все…
Організатори склали кільце вершин таке неслабеньке. Щоб мені всі КП взяти, то це так: язик на плече, руки в ноги і на першому ж КП я вже здох. Тож з хлопцями вирішуємо йти по-порядку, а там по ходу побачимо, що відкидати. Ой-ой, стратегія нікудишня! От тіки тоді про це не думалось. Позитивний заряд під час масового старту, як добрий копняк під зад – всі радісно рушили на взяття капешок.
На замітку: З кожним наступним КП все менше точок тре підкорювати, зате все більше – себе.
Дистанція починається ніби просто, а далі, що глибше в ліс… Глип-глип на орієнтири у мапі і на місцевості – щось не все збігається, але нічо, пройдемось ще трохи – там стане ясніше. Ось він, той особливий момент: “я не знаю, де ми є, але десь у цьому районі” – і обводиш пальцем коло радіусом у пару сантиметрів. Хі-хі, вгадайте, що було далі?
На замітку: Боронь Боже, жпс! – справжні орієнтувальники блудять з компасом і картою.
Видерлись на сусідній від потрібного хребет з думкою, що це той, що треба. Махнули радіалкою на вершину. Ооо, так! Тут КП7 нема, ніяка це не Додина. Ну, для початку чудово знати, де ми не є. Знову у карту – ага, замість Додиної – Занога. А що, скажімо, бонусна вершина. +1 до досвіду. Ото забрели, у найвіддаленішу від фінішу точку. Контрольний час секундами стікає, а секунди, як ті потічки, стрімко стікаються у бурхливу ріку годин. Рахуємо час – пора маслати на фініш. Які там КП – лиш би вкластись у тридцятку.
Є декілька речей, які можливi тільки на ҐорґанахРейс. Ходити можна у будь-яку погоду – погодні умови лише вносять корективи до настрою та екіпу. Орієнтуватись поночі – байдуже, у світлі Місяця чи ліхтаря. Відчути, як то “рубає” від втоми, і як збадьорюють шматок сала і таблетка кофеїну. Загнати ноги та розмочити шкіру ступень до сніжно-білого кольору – їх так у ванні не розпариш. Дати можливість старому спорядженню з гідністю воїна відійти у світ забуття (свої саломони я пам’ятатиму довго), тощо. Додайте ваш варіант.
Свій приз на змаганнях я здобув: поорієнтувався і добре, і погано, зблудив і знову знайшовся. Ну, той-во, порозумнішав.
На замітку: Досвід здобувається, та ні, краще сказати всмоктується разом із тичячами калорій, втирається разом з мозолями, накопичується разом із втомою.
Ну і як? Складається враження, що на ҐорґанахРейс все сумно і важко? О, повірте, енергія Карпат, їх особлива природа викликають буйні емоції, вприскують шалену дозу захоплення, щастя і вдячності. Це стократ переважає будь-який негатив. Хто ходить в гори – той знає.
Щиро дякую організаторам змагань, хлопцям з “Карпатської саламандри”, “Некрофілінам” і, звісно, всім учасникам.
