1. Команда SILENCE

1. Звіт. Gorgany Race 2015
Команда: команда SILENCE
Автор: Петраускене Анна

За десять годин ходу машиною від Києва відбувався захід, який ми із друзями аж ніяк не могли пропустити – GORGANY RACE 2015. Трьома командами “Отвал”, “Сайленс” та “Екватор”, склад яких постійно вже багато років приймає участь у різного роду пригодницьких перегонах, зареєструвались, приїхали до місця старту, розбили табір, переночували та, власне, стартували.

Старт. Кількасот спортсменів, хто бігом, хто поволі, натовпом рушили в одному напрямку. На підході до річки навіть утворилась невеличка черга через те, що маленька слизька стежечка через струмок просто не змогла пропустити усіх бажаючих, тож довелося трохи постояти перед тим, як перейти струмок і підійти до річки. Біля річки натовп трохи розсіявся. Частина люду знайшла стежину нагору і почала підніматись до 27 КП, а частина пішла форсувати річку. Познімавши взуття команди рушили слизьким кам’яним дном на інший берег стрімкої, але неглибокої річки Бистриці Солотвинської. На цьому відрізку маршруту це була не єдина річка. Загалом за півтори години ми перейшли вбрід із десяток річечок та струмків і навіть зробили одну корисну справу. Між переходом річок, десь біля високих колючих кущів ми зустріли місцеву жіночку. Вона голосно щось вигукуючи із невеселим видом марно намагалась в них залізти. Побачивши нас вона повеселіла:

-Дівчатка, поможіть мені ту дурну корову вигнати із кущів. Залізла туди, така-сяка, а вилізти не може!

Ми і дівчата із іншої команди оточили кущі по периметру голосними звуками примусили ту корову вилізти з кущів і повернутись до хазяйки.

Нарешті всі річки і струмки позаду. Кількома командами піднімаємось у гору і прямуємо до КП 27. На півдорозі згадуємо, що ми не дуже хотіли брати те КП, а планували піти одназу на г.Кичеру. Розвертаємось і прямуємо вниз до довжелезного села Кричка, бо саме через нього лежить дорога на потрібну нам гору. Дорогою селом кілька десятків разів міняється рель’єф – шлях то піднімається різко вгору, то не менш різко спускається донизу. Особисто я кілька разів встигла позаздрити витривалості статечної жіночки на вєліку, яка із сумками кудись неквапливо їхала на інший край села, ще й примудрялась говорити з кимсь по телефону. Майже перед самим поворотом на потрібну гору, нас перестріли місцеві чоловіки біля магазину. Сказавши, шо вони знають куди нам треба, показали рукою кудись вбік:

– Отам Кичера. Всі ваші пішли туди.

І ми рушили у тому напряму. Добре, що встигли пройти лише з кілометр, бо може там і є дорога на ту гору, але нам туди зовсім не треба. Повернулись до села і пішли потрібною дорогою на Кичеру. Вже менше ніж за годину ми були у підніжжя гори і почали підніматись.

За півгодини піднялись на гору. Взяли вірний курс до вершини, де було розміщено КП 22. Десь на підході до точки почули за спиною голоси. Подумали, що то інші команди наздоганяють нас і прискорили крок. Аж ні. Виявилось, що то кудись прямують місцеві хлопці. Вони швидко надогнали нас і одразу засипали питаннями:

-Хто такі? Куди ідете? Чого з картами? Навіщо вам карти, он ми без карт і в день і вночі ходимо. Вчора бачили кабана, сову, оленя ота-а-а-кого. А шо ви так завжди ходите? Дівчино, а вас як хлопець відпускає отак в гори?

Почувши відповідь, що хлопець її в гори не відпускає, а ходить з нею ж і оно він іде попереду, самий говіркий із місцевих із жалем у голосі повідомив: Валєра, оно наче наша стежка вниз. Пішли!

Хлопці зникли, а через пару хвилин ми взяли КП 22, з’їли по бутерброду і почали спускатись з гори прямуючи до КП 5 на Манявському водоспаді. Дорогою навіть перестали говорити і мовчки із захопленням роздивлялись фантастичні краєвиди, яки відкривались перед нами. Ближче до водоспаду ми зустріли багато відпочивальників, кілька організованих туристичних груп, гурти місцевої молоді, яка прогулювалась вздовж річки Манявки і звичайно кілька місцевих автомобілів, які везли тих, хто вочевидь не міг прогулятися пішки до того надзвичайно красивого куточка природи. Один з тих шедеврів автопрому своєю епічною появою вразив мене до глибини душі. На підході до водоспаду швидка неглибока річка робить різкий поворот. Прозора вода із шумом перекатується з камінчика на камінчик гіпнотизуючи погляд чарівними переливами. І тут, посеред усієї цієї безмежної краси, прямо по річці Манявка, посеред височенного каньйону пливуть сині Жигулі. Команди, які прямували до водоспаду, боязно притислись до стінки каньйону пропускаючи той транспортний засіб. А машинка знай собі реве і, перескакуючи з каміннця на камінець, по самі фари у воді швидко і впевнено долає водну перепону і зникає у напрямку села.

Підходимо до водоспаду, беремо КП і на десяток хвилин застигаємо заворожені стіною білої води, що падає з майже двадцятиметрової висоти. Стоїмо, дивимось і насолоджуємось. Пообідавши біля водоспаду, рушаємо вгору промаркованою тропою до с.Букове до Бухтівецького водоспаду.

Неквапливо ідемо набираючи висоту. Вже стемніло. Над головами пролетіла сова, десь глибоко в лісі пугикають її родичі. Дорога рівна, зручна, дуже симпатична, але здається, що вона ніколи не скінчиться. Довго плелися, зустрічали багато інших команд, віталися, питали про дорогу, орієнтири і всяке інше. Ідемо далі, аж знову хтось іде назустріч, але із підозріло знайомим голосом.

-Вітя!

-Андрюха!

Виявилося, що то наші хлопці із команди “Отвал”. Ми довго один одному розказували про взяті КП, маршрут та всілякі прикольні моменти, аж тут зав’язалась палка суперечка про наше місцезнаходження. Ми були впевнені у тому, де знаходимось. Хлопці ж також чітко знали у якій точці на карті зараз вони, але наші думки аж ніяк не співпадали. Трохи пізніше виявилось, що обидві команди помилилися із визначенням місцезнаходження. Через ніч та втому прогледіли закінчення однієї траси і початок іншої і посередині помилкового маршруту ми випадково зустрілися. Разом із командою друзів попрямували на КП 4 до Бухтівецького водоспаду. Після взяття КП, “Отвал” залишився трохи відпочити, а ми повернулись у точку нашої з нами зустрічі і продовжили рух на останнє заплановане КП 15 у с.Бойки на злитті двох струмків.

Ідемо у напрямку с.Бойки. В одному дуже гарному видовому місці дуже довго шукаємо стежку вниз. У нашого капітана потроху починають боліти стопи ніг. У нас усіх потроху болять ноги, Мокрі через нескінченні переходи рік, струмків, заболочених місць стопи ніг потроху розкисли і дуже сильно постиралися. В нашого капітана ж ще й потріскались. Вирішуємо брати ще одне КП і вертатись в табір на фініш. Через брак часу йдемо до КП навпростець. Спускаємось прямо по схилу, продираючись через зарослі ліщини, ялинок та високої трави. Світає. КП взято. Підіймаємось у село, звідки виходимо у Маняву звідки нам залишилось всього 15 км до фінішу. На привалі роздивились ноги капітана. Розкисша шкіра стоп і тріщини – іти він більше не може. Рішення зійти з дистанції нам далося важко, адже ми виконали задачу, яку поставили перед собою, але реальність така – до фінішу ми в повному складі не дійдемо. Тож, ми усвідомили і змирились із таким рішенням та викликали таксі.

Фініш. Зайшли до стартового табору і відмітились у суддів. Трохи поспали, зібрали речі, завезли друга до Івано-Франківська та вирушили до Києва.

Біль у м’язах після перегонів пройде, ноги загояться, але враження та той настрій і емоціїї, які переслідували нас під час усього заходу залишаться із нами назавжди. Звичайно ми плануємо покращити наші результати у гонці, тому готуємось до наступного GORGANY RACE та тренуємось вже зараз:)