4. Лісовому Кукую все на світі по плечу

Команда: Клуб Лісового Кукуя
Автор: Вишневський Олександр

Остаточне рішення про участь у Горгани Рейс особисто для мене було прийнято лише 2 червня, коли взяли квиточки на поїзд з Києва до Франківська. В попередні роки отримував пропозиції долучитись до змагань від свого стародавнього друга і соратника Тараса, але оскільки я пив, курив і матюхався, мав пивне пузо і більше їздив за кермом ніж ходив пішки, то помірковано відмовлявся. Варто зазначити, що Тарас всі ці роки паралельно з участю у Горгани Рейс пив, курив і матюхався разом зі мною, але лишався більш фізично потужною та витривалою людиною. Врешті решт заздрість до вражень Тараса і бажання спробувати щось нове перемогла, пузо та шкідливі звички лишилось зі мною, а заявка була подана.

Підготуватись фізично до змагань такого рівня за місяць неможливо, тому ми вирішили загартовувати в першу чергу морально-вольовий дух і звитягу. Спочатку вийшли з ліхтариками та насінням в глуху ніч і прошкандибали 40км від станції метро у поля під Києвом, а за пару тижнів до старту знайшли під Києвом болота і забурились у такі мокрі хащі, що ледь з них вилізли в сутінках.

Тарас мав гарний досвід змагань попередніх років, тому зайвих речей ми не взяли і не забули нічого з потрібного, обмежили раціон походу бутербродами, взяли пару шоколадних батончиків для настрою і 100 гр коньяку щоб збалансувати вагу обох рюкзаків. Приїхали в Раковець за добу до старту, поселилися в готелі Бистриця. Відпочивали від поїзду, розважалися їжою, помірним пивом та балачками. Прогулялися увечері на стартову поляну, показали аптечку, отримали благословення та реєстраційний талон від організаторів.

IMG_5824

Зранку міцно поснідали і почимчикували на поляну. По дорозі придбали пивко та запопадливо сховали його в кущах біля наметового містечка. Ця нечисленна група півлітрових вболівальників чекала нас на фініші з гарним результатом і ми не мали права її розчарувати.

Далі події розвивалися досить стрімко. Намітили собі орієнтовний маршрут, визначились з точками де ми робимо переоцінку сил і вносимо корективи у подальші дії, долучились до групового фото, відмітилися з табличкою «старт». Після зворотного відліку спортсмени «увімкнули лося» та зникли з наших горизонтів, а ми неспішно покрокували з натовпом. Біля ріки вирішили лізти до села Кричка через гору, в хащах на схилі передумали і повернулися до річки. В пошуках щастя дійшли аж до автомобільного мосту і по асфальтованій дорозі жвавим темпом прийшли в село. Там знову долучились до натовпу крокуючих на КП №22. Променад Кричкою під палючим сонцем сподобався не дуже, додатково гнітило усвідомлення безтолково загубленої години часу. В селі запамятались хитродупі рагулі в кузові машини, яких здається потім дискваліфікували та дурна бабця, яка довго мовчки дивилась на колону спортивної молоді, а потім голосно та щиро побажала нам всім смерті (в оригіналі це звучало: «краще б їхали на стройку якусь, щоб вас в горах змії покусали»).

На гору Кичера залізли якось буденно і нудно о 14:00. В процесі запамяталась тільки духота, сонце і пара учасників де дівчина неспішно фоткала у траві якогось жука, а хлопець із виразом обличчя тібетського монаха чекав її на стежці.

Після Кичери пішли на Манявський водоспад. Приказка «хто ходить навпростець, той дома не ночує» в контексті цілодобових змагань нас не лякала, тому щоб надолужити час повернули із зеленої стежки до водоспаду на одну з доріг позначених на карті пунктиром. Дорога закінчилась через пару кілометрів і загубивши ще годину дорогоцінного часу в мокрих рівчаках ми вийшли на синю марковану дорогу до КП №5.

Манявський водоспад зустрів нас о 17 годині безлюдною красою і на пару з бутербродами причарував ще хвилин на 20. Далі був бадьорий марш по червоному-чорному автобану до КП №23. Короткий лобовий штурм гори Скалки Передні і фото на фоні маркеру (приблизний час 19:10). Біля маркеру було велелюдно, але на наші вітання в іспанському стилі публіка відповідала мляво. То ж ми рушили далі і навіть бутерброди не могли нас спинити.

До КП №14 ми дістались десь о 20:40. Почав накрапувати рідкий дощик і стало прохолодніше. Перевдягнулися, зробили переоцінку часу, сил та можливостей, остаточно відмовились від думки йти на КП №19 чи КП №24, повернули назад в сторону Бухтівецького водоспаду. Йшли впевнено, але неспішно, під акомпанемент обережного дощику, блимання налобних ліхтариків та шаблонних питань зустрічних людей щодо КП №23.

Близько першої години ночі спустилися у яму до КП №4. Перед цим на мокрій та слизькій глиняній стежці долучились до широкої родини легендарної Свинки Пеппи. Біля водоспаду живою статуєю сидів кремезний хлопак, поклавши голову йому на коліна дрімала дівчина. На фоні цієї романтичної ідилії ми шумно погаркались між собою стосовно відсутності маркеру на водоспаді, швидко примирились, захомячили по бутерброду і полізли на полонину Монастирецьку з думкою прилягти там на годинку. Піднімались по зеленій стежці повільно, вже час від часу присідаючи відпочити не на ногах. Ніч була тепла, дощ скінчився ще до водоспаду. За 15 хв до четвертої ранку вийшли на жовтий маршрут в сторону села Бойки та зробили плановий привал. Постелили на траву дощовики, вдягнули все наявне утеплення і завалились придавити хропака. Тарас розбудив мене близько 6 ранку, вже декілька хвилин йшов сильний дощ, то ж проблема ранкового вмивання була вирішена заздалегідь. Сидіти під смерекою було холодно і безблагодатно, тому ми вдягнули дощовики і пішли у зливу шукати спуск до КП №18.

Декілька зустрічних команд вночі говорили нам, що до КП №18 народ прокабанив добре помітну стежку з дороги. По дорозі ми пройшли хвилин 20, але жодного натяку на стежку не знайшли, йшов сильний дощ, через полонину ліниво перекочувалась біла хмара, видимості стало ще менше. На додачу вночі розпухло моє коліно і неприємно нагадувало про себе колючим болем при кожному кроці, то ж від думки ломитись навпростець до злиття струмків відмовились. Вирішили йти на КП №15 і потім бігти в сторону фініша. Якщо буде запас часу і мій фізичний стан дозволить йти угору, то відмітимось ще на КП №27.

По дорозі назад на жовту стежку зустріли двох дівчаток з команди «Мандрівні мурашки». Львівські панянки пробігли поворот на Бухтівецький водоспад і були сповнені рішучості йти назад і спускатися до КП №4. Переконали дівчат не повертатися у яму, бо шансів встигнути на фініш вчасно у них може вже не бути. Мурахи дослухались наших порад і фінішували в результаті о 10:09.

Десь за 40 хв ми спустились з Монастирецької полонини по жовтому маршруту до КП №15 і о 7 годині ранку зробили потрібні фото. По дорозі зустріли сумного і повільного одинака, команда якого зійшла з маршруту і який вирішив самостійно продовжити маршрут до фінішу.

Після КП №15 вийшли на синій манявський маршрут і втекли з нього у поля, щоб зрізати дорогу до села Кричка. Маневр був правильний і дозволив зекономити декілька зайвих кілометрів. Коли дійшли в селі до повороту на КП №27 часу до фінішу лишалось ще близько двох годин і взяти його було б зовсім реально, якби тільки до змагань я готувався не в пабах міста Києва. Моє коліно сказало: «шкандибай на фініш», ми обоє були змушені його дослухатися.

В селі Кричка нас обігнали вже знайомі нам Дівчата-Мурашки і на певний час приємно доповнили собою наш ранковий краєвид. Далі була річка і моя невдала ідея дійти до стартової поляни по протилежному бережку. В результаті дослідили всі кущі та чагарники на острівцях Солотвинської Бистриці та фінішували о 10:20 із заліковим результатом в 7 КП.

Пиво, яке вболівало за нас в кущах фінішної галявини залишилось задоволене нами, а ми залишились задоволені ним та змаганням.

Наступного року чекайте Лісових Кукуїв знову на Горганах у кращій фізичній кондиції та з великими амбіціями, або ще більш пузатих та лінивих, але неодмінно з прекрасним і бадьорим настроєм ;)

Напишіть відгук